Присядь зі мноюЗразок

Я згадую той період у нашому шлюбі, і спогади досі ранять моє серце, наче маленькі голочки кактуса. Ми пережили момент, коли майже розійшлися, але відновлення того хаосу було повільним і болісним процесом. Ми зрозуміли, як навмисно приховували частини себе, припускаючи, що інша людина не зрозуміє і тому відкине нас. Ми помітили свої моделі спілкування, звернули увагу на те, що викликало наш біль, і дослідили переконання, які мали про себе, одне одного і світ. Ми сумлінно відвідували терапевтичні сесії, які супроводжувалися багатьма сльозами, часом криками й багаторазовим обговоренням одних і тих самих проблем.

Я часто замислювалася тоді, чи варто це було того: чи вартий був шлюб, чи варто було докладати зусиль заради результату, якого я не могла гарантувати, чи варто було продовжувати, коли я навіть не могла уявити, яким буде наше спільне майбутнє. Єдине, що мене тримало, — це відновлювальна сила Євангелії. Якщо в Христі можливі чудесні й неможливі речі, такі як воскресіння з мертвих, то, безумовно, була надія і для нашого шлюбу. Напевно, ми могли б змінитися на краще, і було варто чекати, щоб побачити, що Бог може зробити.

У Матвія 19:26 Ісус каже: «Це неможливо для людей, але не для Бога, бо для Нього немає нічого неможливого». Хоча цей вірш у церкві часто використовували легковажно, як спосіб оминути складні обставини, у той період труднощів у шлюбі я трималася за нього як за обіцянку. Він укорінював мене в надії, даючи сили й мотивацію працювати над нашим шлюбом ще один день, ще один місяць, ще один рік.

Відновлення шлюбу чи будь-яких інших стосунків не завжди можливе, але коли це можливо, найважчою частиною можуть бути найпростіші речі: розмова, запитання й збереження цікавості до іншої людини, щоб краще її пізнати.

Хіба це не те, чого ми всі прагнемо? Бути повністю пізнаними? Повністю побаченими?

Хоча в мого чоловіка є думки й емоції, які він не завжди показує, йому складно усвідомити їх і знайти слова, щоб їх висловити. Запитуючи його прямо про почуття, я даю йому можливість залишатися в контакті із самим собою, зрозуміти, що він відчуває, і сформулювати свої думки для мене. Ставлячи запитання, я відкриваю двері для того, щоб він міг зайняти свій простір, бути самим собою настільки, наскільки це можливо, і створити між нами зв’язок.

Запитання будуть різними залежно від стосунків і ситуацій, але ключ до правильних запитань — це зберігати цікавість, яка відрізняється від цікавості з наміром втручання. Цікавість зберігає нашу ніжність до людяності одне одного.

Коли ми не знаємо когось, легко дегуманізувати цю людину й ставитися до неї так, ніби вона об’єкт, створений для нашого судження. Ми можемо робити припущення про її характер, минуле, сім’ю, життя і відчувати себе виправданими, роблячи це. Але коли ми зберігаємо цікавість, ми бачимо людяність. Цікавість допомагає нам пам’ятати, що людина, з якою ми ділимо дім, і яка знайома у Facebook — це обидві особи, створені й улюблені Богом. Ми можемо не погоджуватися чи мати різні цінності. Можливо, ми ніколи не станемо близькими з тією мамою у школі чи сусідом через дорогу, але ми можемо щиро піклуватися одне про одного. Можливо, ми навіть знайдемо, що сміємося з одних і тих самих речей чи маємо схожі пристрасті. Можливо, дізнаємося, що пережили спільний біль або йдемо схожим життєвим шляхом. І тоді, навіть коли здається, що вся надія втрачена, ми можемо зробити маленькі кроки до подолання розривів, створених нашими відмінностями.

- Грейс П. Чо