Коли ти лишилась сама

Перший час розлуки — невимовно важкий і болісний.

Відпускати кохану людину в невідомість і на невизначений час… залишатися самій із щоденними викликами, коли довкола життя ніби триває, як завжди – це ранить серце глибоко й надовго. Часом біль трохи стихає, а часом накочується знову й знову. Як із цим бути?

Я зрозуміла: важливо бути щирою перед Богом. Прийти до Нього зі своїми емоціями — плачем, криком, розгубленістю чи страхом. Не приховувати, а відверто проживати біль у Його присутності.
Не боятися зізнаватися Йому в розпачі, гніві чи тривозі. Бог приймає тебе справжньою. Він поруч і підтримує тебе.

В той день, коли почалась повномасштабна війна і зранку мій чоловік пішов в нікуди – у невідомість і смертельну небезпеку – я завмерла. У паркінгу церкви всі спілкувалися між собою, а мені не хотілось нікого ні чути, ні бачити, лише сльози текли безупинно. Спочатку було навіть соромно говорити з Господом, бо я вважала, що духовно сильна, близька з Ним, а така реакція показує мою слабкість. А потім я заговорила з Ним і почула в серці: «Все добре». Я маю право на страх, злість, тривогу. Я маю право бути маленькою, наляканою дівчинкою, Його донькою, яка зараз потребує Його, як ніколи. І мені стало легше.

Приклад такої щирості нам залишив Ісус у Гетсиманії. Він відверто сказав Отцю про свій страх і бажання оминути страждання. І тоді Бог послав ангела, щоб підтримати Його у хвилини тривоги.

Юлія Бабюк